Історична довідка

Історія

Територія Добромильського краю була заселена з давніх часів, а перші сліди людської діяльності виявлено в басейні Сяну, зокрема в околиці Передільниці. У IV–II тисячолітті до Р. Х. (бронзовий вік) тут перебували різні племена. На їхніх поселеннях біля Комаровичів, Міженця, Дешичів, Грушатичів, Дроздовичів, Передільниці знайдені фраґменти глиняного посуду, крем’яні відщепи, недопалені рештки людських зубів, кістяні вироби та ін..

У середині І тисячоліття до Р. Х. територію заселили численні фракійські племена. З їх приходом змінилися традиція поховань, стиль забудови поселень, появилися нові типи виробів (горщики з пологими вінчиками, глечики з вушками, орнамент у вигляді круглих ямочок). Поселення цих племен досліджені поблизу Дешичів і Передільниці.

У І ст. до Р. Х. – ІІ ст. нового літочислення землі краю були в зоні римського впливу. Це створило умови для проникнення сюди нової матеріальної і духовної культури, провадження інтенсивної торгівлі, що підтверджують, передовсім, знайдені монети. Значні зміни пов’язані з т. зв. великим переселенням народів, появилися слов’янські племена (кінець V ст.). Відомо, що в VI–VIІI ст. тут проживали дуліби і хорвати (околиці Дроздовичів і Нижанковичів). Військово-політичну ситуацію в Х–ХІ ст. визначали сусіди-угорці. Це обумовило особливу систему оборони , фрагменти якої збереглися біля Библа і Посади Новоміської.

У другій половині Х ст. князь з чеської династії Перемисловичів заснував Перемишль. На 1077 р. припало фактичне виникнення Перемишльського князівства, через його територію якого пролягали важливі шляхи. Друга половина ХІ – початку ХІІІ ст. характеризувалася численними династійними війнами, з чого користали сусідні володарі. Ухвалою Любечського з’їзду князів (1097) територія сучасної Добромильщини склала володіння Ростиславичів (Перемишльське князівство), яке до навали орд Батия майже чотири десятиліття було ареною тривалих, кровопролитних міжусобних воєн.

***

У 1340 р. Галицько-Волинська держава розпалася, а її галицьку частину захопила Польща. Для позначення цієї території в 1366 р. була вжита назва Червона Русь. Поступово впроваджувалася польська адміністративна система (земельне і повітове управління, королівщини). Добромильщина опинилася в складі Перемишльської землі.

Розпочався процес дарування земель магнатам за вірну службу королю або його васалу. Так у краю в 1374 р. появилися Гербурти, котрі вже в ХVІ ст. володіли Добромилем та 14 навколишніми селами. Найвідомішим з цієї династії на початку XVІІ ст. був Іван Фелікс Гербурт. За участь у антикоролівському виступі потрапив до в’язниці. Звільнений під чесне слово, що більше ніколи не буде виступати проти королівської влади і без дозволу покидати Добромиль, де мав постійно проживати. Там він зайнявся культуно-просвітницькою працею, заснував друкарню для видання книжок. Практично всі свої маєтки він заставив під позичені гроші для реалізації своїх амбітних планів. Його син Лев Іван, не маючи змоги заплатити цей борг, у 1622 р. відмовився від застави на користь кредиторів. Тоді ж він прийняв монаший постриг у місцевому монастирі, де близько 1631 р. помер і був похований у підземеллі. З його смертю родина Гербуртів по чоловічій лінії припинилася. Кредитори, більшість з яких була споріднена між собою, розділили заставлені землі і маєтки. Так, Добромилем і сусідніми селами почергово володіли Конецпольські, Красінські та Любомирські. Власниками сіл низинної частини були Корнякти, Кміти, Мнішеки, Мадалінські, Любомирські та ін.

У першій половині XV ст. стара українська знать, якій на території краю належало близько 70 поселень, була урівноправнена з польською шляхтою. Майже третина цих сіл, що лежали на південь від Нижанковичів і утворювали суцільний масив, належала Бибельським. Три родини – Боратинські, Ґдешицькі та Риботицькі – сукупно володіли майже 20 селами, які межували на заході та сході із розлогими маєтками Бибельських. Решта поселень, розсіяних між володіннями названих магнатів, належала 25 родинам. Більшість з них намагалися отримати підтвердження на свою власність. Так появилися документи з першими письмовими згадками про існуючі поселення під їх польськими або латинськими назвами: Комаровичі (1361), Грушатичі (1361), Пацьковичі (1361), Болозва (1406), Боневичі (1406), Велюничі (1407), Нижанковичі (1408), Дроздовичі (1436), Міженець (1436), Боршевичі (1441), Ґдешичі (1467), П′ятниця (1467), Княжпіль (1472), Мігово (1472), Поляна (1508), Кропивник (1541) та ін. Цілком очевидно, що ці поселення вже тривалий час існували, а їхні мешканці займалися обробкою ріллі, полюванням, рибальством, бортництвом та іншими промислами. Так, документи засвідчуть, що Библо в 1390 р., а Боневичі в 1407 р. отримали підтвердження своїх привілеїв, наданих ще в 1323 р.

За правління короля Владислава ІІІ Варненчика українська знать була урівноправнена з польською шляхтою. В числі перших підтвердження привілеїв на колишні володіння отримав рід Бибельських власного гербу. Деякі представники цього роду додавали до наявного прізвища ще й назву Новоміський. Засновником династії вважають Ходка, котрий по жіночій лінії був споріднений з династією Романовичів. У тексті королівської грамоти від 25 липня 1361 р. вперше згадане с. Бибел:

У господарстві була поширена двопільна система – частину земель засівали, а решту використовували під пасовисько. Через рік було навпаки. Найбільше культивували жито і овес, а пшеницю лише в рівнинних місцевостях. Сіяли жито, пшеницю, ячмінь, татарку (так називали гречку), просо. Основною робочою худобою були воли. У 1505 р. селян остаточно закріпачили, вони відбували панщину, несли натуральні податки, виконували різні роботи. Грошовим податком обкладали все доросле населення від 12 років (поголовне) і житлові будівлі (подимне).

Наприкінці XV ст. у краю почали закладати фільварки – панські господарства, що ґрунтувалися на праці закріпачених селян. Це були укріплені споруди зі житловими і господарськи будівлями. Збереглися описи фільварків з початку XVIIІ ст. у Добромилі, Дроздовичах, Нижанковичах, П′ятниці та ін.

З кінця XV ст. Добромильщина потерпала від татарських вторгнень. Вперше ординці появилися тут у 1450 р., коли штурмували Перемишль. У 1497–1515 рр. р. татари майже щороку чинили набіги, руйнували та палили оселі, забирали людей і худобу. Вони прямували переважно шляхами, що пролягали через Мостиська і Самбір. Після певної перерви, татарська орда в 1594 р. пройшла в районі Болозви, але з огляду на поспішність маршу не завдала значної шкоди. Руйнівними для жителів були набіги в 20-х роках ХVІІ ст., унаслідок яких обезлюднювалися цілі поселення. Значних збитків села зазнали в 1621 р., коли кримчаки під проводом Джанібеґ-Гірея і Кантеміра впродовж майже двох тижнів пустошили територію від Дроздовичів, Міженця і Грушатичів до Нижанковичів, Княжполя, Кропивника і Мігови, наблизившись на 8 км до Перемишля. Тоді завдані збитки в Міженці склали 100%, Комаровичах – 62,5%, Грушатичах – 52,2%, Болозві – 25%. Економічну руїну поглиблювали татарські вторгнення 1622, 1629 і 1637 рр.

Наступна поява ординців у краю припала на осінь 1648 р., що було пов’язано з Національно-визвольною війною українського народу проти польського панування. Тоді Б. Хмельницький увійшов у союз з кримським ханом. Татари з козаками підійшли до міста Мостиська, звідки попрямували в напрямку Нижанковичів. Кілька десятків тисяч татарських і козацьких вершників рухалися смугою шириною до 10 км. Поблизу Цикова татари, якими командував мурза Газі Гірей, розділилися. Частина їх пішла на Нижанковичі і по дорозі пограбували Велюничі, Дроздовичі, Стороневичі, Міженець, Боршевичі. Захопивши Нижанковичі, спалили 58 будинків. Інша група зайняла долину Вирви, де сплюндрували Княжпіль, Велике, Мігову, Княжпіль, Квасенину, Арламів.

Таке просування засвідчує, що татари практично повторили похід 1629 р. і добре орієнтувалися на місцевості. У 1648 р. татари чисельно набагато переважали козаків, що дає підстави стверджувати про татарсько-козацький, а не козацько-татарський похід у Галичину. Звідси й жахливі наслідки та втрати в людях і господарстві. В 1672 р. край руйнували турки (майже повністю спалили Міженець, де залишилося лише дві хати) і безуспішно штурмували Високий замок біля Добромиля.

Розорення приносили також конфлікти між окремими маґнатами, що часто переростали у збройні сутички. Їхні причини були різні: порушення прав на земельну власність, неповернені грошові борги, а то й просто образа шляхетського гонору. Перші з них документально зафіксовані ще в ХV ст. і пов’язані із земельними суперечностями розгалужених вже на той час шляхетських родин Бибельських, Дерсьняків, Барсів та ін. Особливо задерикуватим був старший син Яна Дерсьняка, також на ймення Ян. За свій характер він отримав прізвисько Барс (Barz) і постійно конфліктував зі своїми сусідами. У січні 1461 р. він купив у шляхтича Миколая Тлучимоста солтиство в Болозві, однак гроші заплатив лише через 12 років.

Через несплачений борг, який тягнувся з 1599 р., розгорілася в 1605 р. сутичка між С. Стадніцьким («Дияволом») і Констянтином Корняктом. Тоді останній зазнав поразки. До другого конфлікту між ними не дійшло, оскільки К. Корнякт зібрав наймане військо з числа семигородських сабатів (розбійники, найняті на військову службу. – М. К.) і добре укріпився у Міженці. Більше того, за його наказом селяни зі Зоротовичів і Міженця під лхороною 200 озброєних вояків зорали і засіяли спірне зі С. Стадніцьким поле. Воював С. Стадніцький також з Я. Дрогойовським і Л. Опалінським, а основні бойові дії розгорнулися в районі Тарнави, яка тричі переходила з рук в руки (1602–1610).

Маґнати часто користувалися психологічним тиском. Так, у 1616 р., Є. Стадніцький оточив панський двір у Чижках і повністю його блокував: вигнав панських слуг, ніхто не мав права ні вийти, ні увійти, не дозволяв приносити воду і розводити вогонь. При цьому власниці садиби Анні Фредро цинічно заявив, що вона може залишатися там стільки, скільки їй подобається.

***

Кардинальні зміни почалися вже в 1772 р. коли територія краю відійшла до володінь Габсбурґів. У вересні етнічна Галичина була проголошена невід’ємною частиною Австрії як окрема адміністративна одиниця за назвою Королівство Галіції і Лодомерії. Згідно з адміністративними реформами Королівство було поділено на округи, префектури, домінії, ґміни (громади). До складу домінії входило одне або кілька сіл одного власника. Вони формувалися на базі маєткових комплексів великих землевласників (дідичів) і ними утримувались, водночас були підзвітні окружним староствам. Владні функції виконував власник або уповноважені урядники у суспільних (мандатор) і судових (юстиціарій) справах. Мандатор вів реєстр населення, оголошував нормативні акти, слідкував за збором податків, набором рекрутів до війська та ін. Юстиціарій розглядав селянські скарги та суперечки сторін.

Територія сучасної Добромильщини увійшли до трьох округів (Самбірського, Сяніцького та Перемишльського) і 15 доміній (Добромиль, Боневичі, Болозва Горішня, Боневичі, Валява, Грушатичі, Корманичі, Нове Місто, Передільниця, Перемишль, Підмостичі, Поляна, Сосниця, Товарна, Чижки). Добромиль став центром префектури і набув статусу цісарсько-королівського міста (1775). У 1787 р. запрацював магістрат у складі бурґомістра, асесорів, вибраних міських радників, правника. У місті проживало майже 2 100 мешканців, у т. ч. українців – 28,8%, а поляків – 21,5%. Цісарсько-королівським містом стали Нижанковичі (1793).

В адміністративному поділі значні зміни відбулися в 50-60-х роках ХІХ ст., коли  уряд провів розмежування за етнічною ознакою, змінено статус населених пунктів. Тоді Добромиль залишився містом, а Нижанковичі і Нове Місто іменувалися містечками. Округи були розділені на податково-судові райони. Окремо виділили поміщицький маєток і ґміну. Кілька ґмін склали повіт (домінії в 1848 р. ліквідували), а повіти – округи. Були утворені Добромильський (у 1868-1876 рр. повітовим центром була Бірча), Самбірський і Перемишльський повіти, кожний з яких складася з двох одиниць – політичної (Добромиль) і судової (Нижанковичі). Такий територіально-адміністративний стан проіснував до листопада 1918 р.

Опанування Габсбурґами Галичини спричинило нову ситуацію в її соціальному та економічному розвитку. Було скасовано кріпацтво (1782), панщина обмежена до 12 днів на рік, складено поземельний кадастр (Йосифінська метрика), а селяни отримали право спадкового землекористування. Для проведення перепису землю кожної громади поділили на головні поля або ниви. У їхніх межах були конкретизовані ділянки зі своїми назвами, що вказували на ландшафт, заліснення, якість землі, спосіб господарського освоєння чи на власників. Записи урядовці зробили зі слів людей, тому не завжди можна впевнено вважати саме таке їхнє справжнє звучання. Головною метою такого опису було стягнення державою податків. Тому зафіксували в деталях характеристику землі

У 1783 р. з’явилися перші німецькі поселенці. На виділених державних маєтках вони заснували три поселення – Верхній і Нижній Енґельсбрунн (тепер у складі Добромиля) і Розенбурґ (Рожеве).

До революції 1848 р. у краю превалювала польська суспільно-політична думка, яку визначала ідея відбудови втраченої державності. Селянське питання розглядали в контексті залучення мас до визвольної боротьби. Від початку 1840-х рр. польські лідери готували загальнонаціональне повстання, яке мало охопити й Добромильщину. У травні 1846 р. урядові сили поблизу Підмостичів завдали повстанцям поразки, а призвідців та учасників покарали в Добромилі.

Важливішим результатом революції стала відміна панщини. На згадку практично на краю кожного села ставили пам’ятні знаки – т. зв. хрести свободи, а в Коневі посадили дуб. Деякі з хрестів були втрачені під час Першої світової війни (Грушатичі, Міженець та ін.). Переважна ж більшість їх знищена за вказівкою радянських функціонерів у середині ХХ ст. На початку 1990-х рр. зрізали дуб. У краю пам’ятки сьогодні збереглися лише в Губичах і Трушевичах.

В умовах Австрії продовжувалося солеваріння (Добромиль, Гучок), яке стало державною сферою, а місцева сіль вважалася однією з найкращих у Галичині. Харчова промисловість переважно орієнтувалася на переробку рослинної і тваринної сировини. Діяли парові та водяні млини (Добромиль, Нове Місто, Нижанковичі, Міженець та ін.), пивоварні (Добромиль), гуральні (Міженець, Нове Місто). Функціонували цегельні (Нижанковичі, Тернава, Міженець), продукували мило, свічки, сірники (Добромиль), у містах (Добромиль, Нижанковичі, Нове Місто) виразно простежувалася спеціалізація ремісників і торговців.

Була створена державна лісова адміністрація з відділенням у Добромилі. За короткий час вона ліквідувала численні поляни, що раніше використовували як пасовиська та для заготівлі сіна, границі позначили викопаними глибокими ровами. Так державні лісові угіддя стали монолітним територіальним комплексом, що відрізняло його від приватних володінь рільничо-лісового характеру. Всю територію поділили на надлісництва та лісництва.

У другій половині ХІХ ст. ситуація на селі була не з найкращих. Загальний стан економіки повністю залежав від кліматичних умов та ударів стихії. Посушливі роки чергувалися з затяжними дощами, повенями й под. Так, унаслідок триденної зливи в 1901 р. вийшли з русла Вирва і Вігор настільки, що поля і луки в околиці Добромиля, Нижанковичів і Нового Міста опинилися під водою. Дрібнення селянських господарств, обезземелення, надлишок робочої сили спричинили масову трудову еміграцію, яка призвела до значних демографічних втрат. Наприклад, лише в 1909 р. з Добромильського повіту до США виїхало 224 особи.

Важким становищем селянина вміло скористалися євреї. Вони не лише за безцінь скупили землі, але й брали в оренду цілі села. В Добромильському повіті наприкінці ХІХ ст. вони фактично господарювали в 22 селах, серед яких були Боневичі, Городисько, Губичі, Княжпіль, Комаровичі, Передільниця, Посада Новоміська та ін. Євреї тримали корчми, вели дрібну торгівлю, скуповували сільськогосподарські продукти, займалися лихварством, промишляли млинарством, лісорозкріюванням тощо.

У другій половині 80-х років ХVIII ст. уряд розпочав у краю широкомасштабне дорожне будівництво Основні дороги отримали розмовну назву цісарських. У 1784 р. через Добромиль завершили прокладання мощеного каменем тракту з Перемишля до Самбора. Жителі населених пунктів, розташованих на відстані 3 миль від дороги, повинні були власним реманентом брати участь у її прокладанні. У 1824 р. безплатні роботи на цісарських дорогах скасували, а всі витрати по їх прокладанню та утриманню взяла на себе держава. Державна дорога мала тверде покриття, ширину не менше як 7,8 м і обов’язкове озеленення – дерева садили кожних 3 м у шаховому порядку стосовно обох сторін. У 50-70-х роках ХІХ ст. почали активно будувати дороги регіонального значення -  крайові та ґмінні. Остнні мали таку ширину, щоб могли розминутися два вози. Вздовж доріг з обох боків викопували фоси для стічних вод.

20 березня 1869 р. уряд ухвалив побудувати залізницю від Перемишля до Лупківського перевалу на кордоні з Угорщиною через Нижанковичі, Нове Місто, Добромиль, Хирів і далі. Прокладання залізниці супроводжувалося розвитком інфраструктури на всьому шляху її тягнення – споруджували станції, склади, проводили воду через водонапірні вежі й под. Всі зупинки (станції) були обладнані спеціальними будинками. Оскільки вони за формою нагадували малі двори у фільварках, то отримали польську назву двірець. Перші потяги почали курсувати в 1872 р. Час прибуття і відбуття вказувався за годинником Будапешта. Від залізничної станції до будь-якого населеного пункту можна було дістатися селянським возом або фіакрами.

Від шляхів сполучення повністю залежав зв'язок. У 1860 р. появилися перші поштові відділення (Добромиль, Нижанковичі). Доставку кореспонденції та грошей здійснювали спеціальними каретами. Для прикладу, лист зі Львова до Добромиля можна було отримати за один день, а з Відня – за три. В 1868 р. запрацювали постійні телеграфні станції (Добромиль, Нижанковичі, Нове Місто). До кінця ХІХ ст. їх число значно побільшало.

У другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. суспільне життя визначалося умовами загального розвитку краю. Виразно диференціювалися чотири національні громади – українська, польська і єврейська і німецька. Їхня особливість найбільше проявилася в громадсько-культурному житті та через діяльність світської і церковної інтелігенції. Багато поляків було в Добромилі, Міженці, Нижанковичах, Новому Місті. Євреї превалювали в Добромилі. Натомість села були переважно українськими. Українське суспільство перебувало під впливом двох ідейно-політичних сил: москвофільської та народовської. Найпотужнішим громадсько-культурним товариством стала «Просвіта». Її філії працювали в Добромилі і Перемишлі, а в багатьох селах діяли осередки (читальні). Національно-культурно організовані були поляки і євреї.

***

Початок Першої світової війни загострив етно-політичне протистояння в Галичині загалом і на Добромильщині зокрема. Поразка австро-угорської армії на початку війни вивела проблему москвофільства на перший план. Причому репресій зазнавали передовсім греко-католицькі священники та українська інтелігенція. Наприклад, лише в Добромилі у вересні 1914 р. було заарештовано понад 40 осіб, у т. ч. священника, секретаря магістрату, адвоката.

На території краю активні воєнні дії розгорнулися вже в серпні 1914 р., і майже рік Добромильщина була під російською окупацією. Війна завдала значних людських втрат з обох сторін. Найбільше потерпіли Міженець, Дроздовичі та навколишні села, які опинилися в зоні воєнних баталій за Перемишль. Після перенесення лінії фронту поховання впорядкували, появилися військові цвинтарі (Добромиль, Посада Новоміська, Комаровичі, Міженець, Дроздовичі, Стороневичі та ін.).

***

Листопадовий зрив 1918 р. започаткував творення нової Української держави. Поляки намагалися перехопити всю владу, але наткнулися на сильний спротив українців. Упродовж 3–17 листопада у приміщенні добромильського староства відбувалися двосторонні перемовини на місцевому рівні. Проте не вдалося досягнути жодного порозуміння. Край опинився у вирі польсько-української війни, а фронт протягнувся умовою лінією, ключовими точками якої були Хирів, Добромиль, Нижанковичі, Нове Місто і залізничний відтинок. Складна ситуація виявилася в Новому Місці, де поляки становили більшість населення. Воєнні дії швидко швидко набули характеру розвідок окремих груп і артилерійського обстрілу.

Дії польських вояків межували з етнічним геноцидом щодо українців. Біля Добромиля польська кавалерія розстріляла 15 полонених українських стрільців. Без пояснення причин військові фізично розправлялися з українцями, котрі були на державній службі, передовсім національно-свідомими, обмежили свободу їх пересування. Фактично конфісковували продукти харчування, оскільки видавані ними розписки стали згодом звичайними папірцями. Про мародерство і знущання поляків писав у своїх спогадах В. Ґоцький, у 1922 р. була видана «Кривава книга» про ці події.

Тривожною виявилася військово-політична ситуація у липні 1920 р., коли більшовицька кіннота С. Будьонного просувалася в напрямку Варшави. Тоді в Новому Місті, Добромилі, Нижанковичах та інших населених пунктах краю відбулися багатолюдні віча, на яких закликали об’єднати всі зусилля для відсічі ворогу.

Отже, край був ареною боїв різної інтенсивності під час визвольних змагань українців у 1918–1920 рр. Проте сили виявилися нерівними. Українське військо поступалося полякам кількісно та озброєнням, не сприяла й міжнародна ситуація.

***

Визвольні змагання українців зазнали невдачі, а Добромильщина опинилася у складі Польщі. Населені пункти були розділені між Добромильським і Перемишльським повітами Львівського воєводства. Адміністративно кожне село складало окрему ґміну. Реформа 1934 р. зменшила кількість сільських ґмін до 3 – Добромильська, Новоміська, Міженецька та виділила 2 міські (Добромиль, Нижанковичі). Змінився статус населених пунктів. До складу Добромиля увійшли як окремі вулиці Гучок і два німецькі поселення. Нове Місто понизили з містечка на село. Розенбург перейменували на Радичівку (1938).

У державі вся владна політика була спрямована на підтримку польського елемента. Старостами Добромильського повіту і бурґомістрами міста були поляки Скаржинський, Ґавенда, Ґебултович, Кассаля, Лібуха, Петцельт та ін.

Українське громадсько-культурне життя визначали заходи, приурочені до пам’ятних та ювілейних дат з української історії, культури (відзначення днів М. Шашкевича, Т. Шевченка, І. Франка, української державності та ін.). Друга половина 30-х років пройшла під знаком відзначення трьох ювілейних дат у християнстві – 1900-річчя смерті і воскресіння Ісуса Христа, 950-річного ювілею хрещення України-Руси і 900-річчя культу Пресвятої Богородиці на українських землях. Активну діяльність проводили просвітянські читальні, гуртки «Сільського господаря», «Рідної школи» та ін.

У польському суспільстві Добромильщини найбільший вплив мала Польська селянська партія. У Добромилі та в більшості сіл були утворені осередки різних товариств і організацій («Резервістів і колишніх військових», «Малоземельної шляхти», «Землеробського товариства», пожежників та ін. Євреї мали відділення культурно-просвітніх товариств «Згода», «Світанок», «Цех об’єднаних ремісників» та ін.

***

1 вересня 1939 р. нападом нацистської Німеччини на Польщу розпочалася Друга світова війна. Польське командування Добромильщину відносило до стратегічно другої оборонної лінії, де дислокувалися частини Десятого корпусу. Поразка в перших числах вересня призвела до відступу багатьох польських з’єднань до Сяну. 10 вересня район бойових дій залишило вище командування, яке через Міженець поїхало до Тернополя.

Вранці 11 вересня німецькі мотоциклісти захопили Нижанковичі та взяли під контроль дорогу Нове Місто – Міженець, наводячи тим самим паніку в польському тилу. Німці господарювали на зайнятій території недовго. Унаслідок домовленостей між Німеччиною та СРСР у серпні 1939 р. (пакт Молотова-Ріббентропа) 17 вересня 1939 р. Червона армія вступила у війну проти Польщі як союзник Німеччини і вже через десять днів територію краю зайняли частини 17-го стрілецького корпусу Червоної армії.

Поляки утворили в Добромилі підпільний осередок (організація «Озон») і розробляли плани збройного повстання. На початку жовтня НКВС затримало 58 польських офіцерів, заарештували керівника В. Пухаліка та ін.

Більшовицька влада сформувала нові органи місцевого управління. 17 січня 1940 р. був ліквідований поділ на повіти та ґміни і запроваджені райони (Добромильський, Перемишльський) та сільради (її центром стало кожне село). Практично на всі керівні посади призначили прибулих і малограмотних партфункціонерів. Першими радянськими керівниками стали Наконечний (секретар райкому партії), К. Курченков (голова міської ради), місцевий житель Р. Кнейчук (секретар міської ради). Начальник пошти призначили Резніка з Вінниці, якого в січні 1940 р. замінив М. Павлов, керуючим банком – Тищенка. Солезавод очолив Прокопець, колишній тартак Ліхтманна – Гордієнко, пивоварню – І. Беллер, а МТС у Новому Місті – М. Сливка. Був утворений лісгосп, до якого увійшли Добромильське, Міженецьке та інші лісництва.

Весь комплекс заходів спрямовувався на інкорпорацію приєднаних територій. Радянізація проводилася під виглядом деполонізації і практичної ліквідації усіх українських національних товариств. Водночас більшовицька окупація супроводжувалася нещадною боротьбою проти української інтелігенції та колишніх польських осадників і працівників лісництв. Якщо спочатку людей вивозили в Сибір, то 23 червня 1941 р. почалися масові розстріли. Велика трагедія відбулася на території солезаводу. У середині липня там відбувся похорон жертв більшовицького терору. На місці трагедії насипали високу могилу, обклали дерном, поставили хрест з написом.

Початок німецько-радянської війни не спричинив активних бойових дій на Добромильщині. Німецькими союзниками були словаки, які 27 червня увійшли до Добромиля, а свій штаб розмістили в приміщенні нової плебанії (тепер поліклініка).

Більшовицьких окупантів замінили нацисти, які в управлінні опиралися на свої репресивні органи – ґестапо і поліцію. Поруч з окупаційними були українські поліціянти, які носили цивільний одяг, а на лівій руці синьо-жовтий нарукавник з написом «На службі німецького вермахту». Кожний житель мав посвідчення особи (кенкарту). У ній записували прізвище та ім’я, національну приналежність, місце народження, проживання і роботи, фіксували відбитки пальців. Кенкарти були різних кольорів і позначалися латинськими буквами, які вказували на національність: U – українець, Р – поляк, J – єврей. У всіх селах призначили посадових осіб – солтисів (старост).

Восени 1941 р. окупанти почали планомірно вивозити людей на роботу до Німеччини. Спочатку це були добровільні акції, які всіляко заохочувалися. З кінця 1943 р. вже вивозили людей примусово.

Відновили роботу дрібні підприємці, запрацювали закриті більшовицькою владою приватні ремісничі та побутові майстерні тощо. Відродилося перерване більшовиками українське церковне і громадсько-культурне життя. Окупанти толерантно ставилися до культурних і видовищних заходів, майже не контролювали місцеві осередки культури. Діяли українські дворічна Сільськогосподарська (Добромиль) і однорічна Торгова (Добромиль, Нижанковичі), а також польська середня (Нижанковичі) школи. У більших селах відновили роботу початкові школи.

В українському русі Опору Добромиль і Мігово відіграли роль організаційного осередку. У першій половині 1944 р. там діяли курси для підготовки молодшого медперсоналу УПА. Наприкінці 1943 р. розпочалися помітніші збройні сутички між загонами УПА і польськими угрупуваннями Армії крайової, у яких загинуло багато мирного населення. Найбільш трагічною стала антиукраїнська акція «Косовиця» у квітні 1944 р.

Влітку 1944 р. територія краю стала стала зоною бойових дій Червоної армії за участю 1-го Чехословацького корпусу (центральні і південні терени). За таких умов частини АК відійшли на захід, а 30–31 липня німецьке військо залишило Нове Місто, Глибоку, Конів. Натомість його підрозділи надалі вперто оборонялися в районі замку Гербуртів, звідки відступили лише 8 серпня.

***

Політика відновленої більшовицької влади виходила з реалій війни. Вже в серпні почали масово мобілізували чоловіків, народжених до 1927 р. включно, а також насильно забрали жінок і дівчат у т. зв. лазнево-пральні батальйони. Людей схоплювали на вулицях, під час відпочинку, влаштовували облави тощо. Про попередню військову підготовку не було жодної мови, не видавали навіть військового однострою. Їх формували в окремі підрозділи та посилали на найважчі ділянки фронту практично без належної зброї. Переважна більшість їх загинула вересні-жовтні 1944 р. Взяли також на облік чоловіків 1895–1926 р. н. з наступною їх мобілізацією на фронт: на збірні пункти вони мали з’явитися впродовж 5 жовтня – 5 листопада 1944 р.

Нова військово-політична ситуація вимагала з боку українського національного руху зміни тактики, пошуків специфічних форм боротьби. Весною 1945  р. Добромильський район ОУН охопив Добромильський і Нижанковичівський райони. Була налагоджена потужна мережа підпілля, розпущені великі збройні загони, яких замінили боївки (3-5 осіб).

Наприкінці 1944 р. більшовицький режим спробував ліквідувати український національний рух шляхом проведення серії блокад і акцій проти збройного підпілля. Метою блокади було викрити місця таборування повстанців, криївки, осіб, причетних до зв’язку з підпіллям та ін. У краю найсильніше виявилася заблокована територія Добромильського району – (95%). Для цього владний режим залучив три дивізії спеціальних частин НКВС, відомі як «Червона мітла». За період 14–20 грудня 1944 р. відбулися облави в Посаді Новоміській (12 грудня), Товарні (14 грудня), Добромилі (17 грудня), Грабівниці (18 грудня), Передільниці (20 грудня).

Масово формували загони т. зв. винищувальних («истребительных») батальйонів для боротьби з повстанцями. Вони діяли в тісній взаємодії з районними групами НКВС. Перші з них були утворені в Добромилі та Перемишлі/Нижанковичах вже восени 1944 р. До «истребков» записувалася місцева молодь з різних причин: шантаж з боку силових структур, ідеологічна обробка, страх перед мобілізацією до Червоної армії тощо. У травні 1948 р. ці парамілітарні формування були розпущені.

Однією з важливих проблем було врегулювання лінії радянсько-польського кордону. Станом на листопад 1948 р. СРСР залишив собі смугу з селами Библо, Боневичі, Боршевичі, Велюничі, Грушатичі, Дешичі, Дроздовичі, Заболотці, Зоротовичі, Комаровичі, Міженець, Нижанковичі, Нове Місто, Пацьковичі, Підмостичі, Посада Новоміська, Саночани, Стороневичі та ін. Натомість Польща отримала територію зі селами Арламів, Квасенина, Папортно, Сопітник та ін.

У серпні 1944 р. територія краю адміністративно увійшла до Добромильського і Перемишльського районів. Після того як у березні 1945 р. Перемишль передали Польщі, район перейменували на Нижанковичівський. 23 вересня 1959 р. Нижанковичівський район розформували і приєднали до Добромильського. Останній 1 січня 1963 р. увійшов до складу Старосамбірського району. 21 травня 1959 р. припинила свою чинність Дрогобицька область, котра злилася з Львівською.

Зазнали змін назви окремих населених пунктів: с. Вовча Долішня перейменували на с. Нижня Вовча, с. Ґдешичі – на с. Дешичі, с. Строневичі – на с. Стороневичі, с. Ляцьке – на с. Солянуватка, с. Розенбург – на с. Рожеве, с. Міжинець – на с. Міженець.

Демографічні зміни перших повоєнних років були пов’язані з трансфером населення, депортацією та прибуттям мігрантів із східних областей УРСР та РРФСР тощо. В керівництві росіяни замінили поляків, а українці й надалі мали другорядні позиції. Суспільна активність суворо регламентувалася. Органи держбезпеки слідкували за родинами, члени котрих мали якусь причетність до національно-визвольного руху.

Культурні заходи проводили формалізовано, за заздалегідь складеними і ретельно перевіреними партійними працівниками сценаріями. Обов’язково мали відзначати дати, пов’язані з радянськими державними святами, вшануванням російських письменників. Урочистості, присвячені пам’яті Т. Шевченка та іншим світочам української культури, проводити не рекомендувалося, що було рівнозначне їх забороні. Тоді ж розпочалася чергова хвиля русифікації. Вживання російської мови стало ознакою політичної лояльності до режиму. Для її вивчення шкільні класи поділялися на підгрупи, а вчителі отримували надбавку до зарплати.

В післявоєнні роки було взято курс на підтримку дрібних промислових підприємств, які виготовляли товари ширвжитку, переробляли місцеву сировину. У Добромилі працювали дизельні електростанції. Натомість припинила експлуатацію ГЕС у Пацьковичах (1947). Розвиток малої промисловості, зміцнення їх матеріальної бази дали можливість утворити потужніші підприємства (Добромиль, Нижанковичі). Добромильський ДОК у 70-х роках забезпечував роботою майже 2,5 тис. працівників. Основною його продукцією були меблі та спальні набори. Розвивалася харчосмакова промисловість (Добромиль, Нижанковичі, Нове Місто, Міженець).

Кардинальних змін зазнало сільське господарство, проведена масова колективізація (1948). Перші колгоспи, створені примусово практично в кожному селі, економічно були слабкими, тому держава на початку 50-х років взяла курс на їх об′єднання. Надалі експерименти з об′єднанням/роз′єднанням тривали до кінця існування СРСР. На базі плодорозсадника «Червона зірка» і колгоспу був організований радгосп з центральною садибою у Міженці («Нижанковицький», з 1977 р. – ім. 60-річчя Великої Жовтневої соціалістичної революції).

Важливе місце в суспільно-політичному житті мала місцева преса, радіо. Виходили районні газети «Сталінець»/«Радянський прапор»/«Червоний прапор» (Добромиль) і «Прикордонник» (Нижанковичі). Електрифікація сприяла розширенню діапазону радіопередач на різних хвилях, з’явилося телебачення. В другій половині 60-х років жителі стали масово купувати телевізори. Оскільки через гірський рельєф і відсутність належної кількості ретрансляторів не було змоги якісно приймати телепрограми, місцеві умільці виготовляли саморобні антени, налаштовані на Польщу. Це давало можливість переглядати передовсім художні фільми, а також отримувати інформацію, яка з різних причин не потрапляла на шпальти цензурованої радянської преси, радіо- чи телепередач. Особливо актуальними ці передачі стали на зламі 1970–80-х рр., коли в Польщі виникла суспільно-політична криза, а згодом був запроваджений військовий стан.

***

Розбудова незалежної Української держави вимагає дальших суспільних перетворень, масової підтримки на місцях. Утверджують свої позиції громадські організації, виникають нові осередки. Всі вони проявляють різну активність.

Наприкінці 1993 р. місцева влада краю напрацьовувала проект відновлення колишнього Добромильського району в територіальних межах кінця 1962 р. Основним аргументом стала проблема з добиранням до Старого Самбора як районного центру, оскільки автобусні маршрути повністю зняли, а залізницею можна було доїхати без пересадок до Добромиля і Самбора. Проте жодних заходів щодо вирішення цього питання зроблено не було. Лише в 2015 р., у розвиток нової адміністративно-територіальної реформи, відбулися певні зрушення. Першими виникли  Міженецька ОТГ (2015, 6 сіл), Новоміська ОТГ (2015, 14 сіл), Нижанковичівська ОТГ (2016, 3 населені пункти). Реформа завершилася утворенням Добромильської ОТГ (2020), яка об′єднала 37 населених пунктів, включаючи попередні ОТГ. Таким чином, територіально вона поширила свої межі на колишні Добромильський (до 1957 р.) і Нижанковичівський (до 1959 р.) райони.

В економіці превалює сільськогосподарське виробництво, працює кілька фермерських господарств, що спеціалізуються на вирощенні зернових, овочів, садівництву, наданні механізованих послуг та ін. Промислове виробництво представлене фірмою «Чумак» (Нижанковичі), профілем якої є вироби з дерева, елітні меблі. Працює ПП «Сонак» (Солянуватка) та ін. Мале підприємництво орієнтується на торгово-посередницьку діяльність, дрібне вузькопрофільне виробництво. Це спонукує до напрацювання різних проектів з метою пошуку інвестицій для розбудови інфраструктури краю

Тривожним симптомом є помітне зменшення зайнятості працездатного населення. Збільшилася чисельність господарської еміґрації, передовсім в Іспанію, Італію, Німеччину, Польщу, Чехію.

Екологічно чиста зона, наявність природних пам’яток, історико-культурні надбання є сприятливою базою для розбудови господарської інфраструктури, налагодження туризму та розбудови рекреаційно-відпочинкових комплексів у краю.


Література.

  • Кріль М. Старосамбірщина: історія і культура. – Львів, 2009. – 600 с.
  • Кріль М. Історія села Комаровичі. – Львів, 2016. – 424 с.
  • Кріль М. Добромиль у долині Вирви. Т. 2: історія і культура. – Львів, 2016. – 936 с.
  • Кріль М. Добромиль у долині Вирви. Т. 3: коротка історія євреїв. – Львів, 2018. – 296 с.
  • Кріль М. Добромиль у долині Вирви. Т. 4: ілюстрований путівник. – Львів, 2020. – 136 с.
  • Кріль М. Нове Місто на Вирві. – Львів, 2017. – 932 с.
  • Кріль М. Тернавський край: історія Тернави, Поляни, П′ятниці та Рожевого. – Львів, 2018. – 448 с.
  • Кріль М. Боршевичі і Библо в історичній реконструкції. – Львів, 2020. – 768 с.
  • Кріль М. Біля джерел Вирви: Арламів, Велике, Квасенина, Княжпіль, Кропивник, Мігово, Папортно, Сопітник. – Львів, 2020. – 480 с.

Код для вставки на сайт

Вхід для адміністратора

Онлайн-опитування:

Увага! З метою уникнення фальсифікацій Ви маєте підтвердити свій голос через E-Mail
Скасувати

Результати опитування

Дякуємо!

Ваш голос було зараховано